Цікаво. Корисно. По-домашньому.
Життєві історії Сім'я

Не впасти в колодязь відчаю

Вона працює в дитячому хоспісі. Вона працює з дорослими, в яких помирають діти. Це не робота, а кара. Потрібно вселити нове «навіщо» в головах мам і тат, які живуть на межі відчаю.

– Добридень, проходьте на кухню. Я зараз. Тільки нігті досушу…

– Нігті? Які нігті? – дивується психолог.

Вона працює в хоспісі. У дитячому хоспісі. Вона працює з дорослими, в яких помирають діти. Це не робота, а кара. Постійна боротьба зі смертельним відчаєм. Її клієнти не фарбують нігті. Не одягають яскраве. Не сміються. Не святкують. Вони носять чорні хустки. Дивляться в одну точку. Вони живуть в очікуванні чорного дня і роблять чорним кожен день очікування. Психолог потрібен для того, щоб прогнати з голови таких батьків думки про смерть. Про свою смерть. Тому що коли піде дитина, навіщо жити?Психолог повинен пояснити навіщо. Допомогти вигадати якесь нове «навіщо». Й оселити це нове «навіщо» в головах мам і тат, які живуть на межі відчаю.

– Які нігті? –перепитала психолог. – Ви мама Софійки? Ірина?

– Я мама. Ось ці нігті, – засміялася Ірина і показала манікюр.

Ірині 30 років. 2 роки тому її чотирирічній доньці поставили діагноз. Онкологія. 4 стадія. Діагноз, який визначив закінчення життєвого відрізка її дочки. Два роки. Два рази по 365 днів. «Плюс-мінус 720 днів», – порахувала Ірина і впала в колодязь відчаю.

У колодязі не було дна. Коли Ірина дивилася на дочку, вона весь час летіла вниз. Їй навіть снилося це падіння. Уві сні вона відчайдушно чіплялася за стінки колодязя, здираючи пальці до крові, ламаючи нігті, намагалася сповільнитися, зупинитися. Прокидалася від болю. Боліли пальці.

Звичайно, вони боролися. Ірина відчайдушно видряпувалася. Хапалася за будь-яку можливість. Традиційна медицина. Нетрадиційна. А раптом? «А раптом» закінчилося, коли метастази потрапили в кістковий мозок доньки. Ірина зрозуміла: ось тепер – все. Фінальний відрізок шляху. Скільки б там не було днів, вони вже без «а раптом».

Ірина усвідомила: вона більше не зможе нічого змінити. Вибору «жити чи вмерти» більше немає. Їй доведеться це прийняти. Вона миттєво замерзла.

Зачекайте, але вибір же є завжди! Навіть у засудженої на смерть людини, яку ведуть на розстріл, є вибір. Вибір – з яким настроєм туди йти. З люттю, з образою, з прощенням, з надією…

Ірина зрозуміла, що в цьому виборі її порятунок. І зігрілася. Вона вибирає жити «як ні в чому не бувало». Вона не стане культивувати хворобу і підпорядковувати їй все життя дочки. І своє життя теж. Вона не покладе на вівтар майбутньої смерті більше ні дня з відведених Господом на життя. Треба жити. А не чекати.

Так, лікарняна палата і щоденні ін’єкції отрути у вени дитини, можливо, продовжать її життя на кілька днів. Та чи життя це для п’ятирічної дівчинки? Ні. Це мука. Софійка весь час плакала в лікарні і просилася додому. Там ляльки, мультики, фрукти. А в лікарні – боротьба. Але результат боротьби вже визначено. Навіщо тоді? Ірина забрала доньку додому.

– Вона несповна розуму, – похмуро дивилися на Ірину інші матері, чиї діти залишалися в лікарняних палатах. – Вона здалася.

А Ірина в цей момент робила свій усвідомлений вибір. Вона перестала падати в колодязь. Зупинилася. Підняла голову. І побачила небо. І промені сонця, які дотяглися до неї в колодязі.

Ірина міцно стискала Софійчину долоню, коли вони йшли з лікарні.

– Ходімо додому, моя люба…

– Ми сюди більше не повернемося? –з надією питала дівчинка.

– Ні, більше не повернемося, – твердо відповіла Ірина.

– Як ти? – запитували оточуючі.

У цьому запитанні глибокий жах від усвідомлення безкрайності чужої біди і глибока радість від усвідомлення, що ця біда не зі мною.

– Я – чудово, – чесно зізнавалася Ірина. – Сьогодні на каруселі поїдемо. Софійка хоче. Морозива поїмо. По парку походимо.

Люди відводять очі. Таке має говорити мама здорової дитини. Цього не має говорити мама смертельно хворої дівчинки. Люди, які жодного дня не прожили в колодязі, люблять давати поради про те, як треба страждати. У них є хрестоматія відчаю, мокра від сліз. А в Ірини немає такої хрестоматії. У неї – альбом з білими аркушами. Кожен аркуш – це новий день. Сьогодні ми проживемо його наповну. З морозивом і каруселями. Розфарбуємо яскравими квітами і дитячим сміхом. А потім настане ніч, Софійка засне, а Ірина буде слухати її дихання. Це найкраща симфонія любові на світі. Спасибі, Господи, за ще один яскравий день. Завтра нас чекає новий чистий аркуш. У які б кольори його розфарбувати?

Жити, коли у тебе все добре,– це одна історія. А жити, коли у тебе все погано, – зовсім інша. Коли у тебе все добре, то можна думати про пельмені і нові шпалери у вітальню. А коли все погано, то всі думки перекриті шлагбаумом усвідомлення, що метастази вже перейшли в кістковий мозок дитини.

Ірина пройшла етап заперечення. І гніву. Й істерик. Вона вже там, на іншому березі. Тому вона живе, ніби все добре. Вона зламала шлагбаум і прибрала його з голови. Вона думає про пельмені і шпалери у вітальню…

– Ірино, ви думаєте про те, як будете жити… потім? –обережно питає психолог. Вона готова до відповіді про суїцидальні думки. І знає, що казати у відповідь.

– Потім? Ну, плану у мене немає, але я знаю, що я зроблю відразу після…

– Що?

– Я поїду на море. Буду багато плавати. І засмагати. І запливати за буйки.

– На море? Цікаво, – психолог розглядає Ірину, думає про силу цієї змученої випробуваннями, але незламаної жінки.

– А ви боїтеся чого-небудь? –запитує психолог.

– Я? – Ірина задумалася. – Напевно, вже ні. Я боюся Софійчиного болю. Але є морфій. А більше нічого…

Психолог збирається йти. Вона тут не потрібна. Вона не скаже цій мамі нічого нового. Скоріше навпаки. Ця жінка –сама мудрість і прийняття.
Двері ліфта закриваються, а Ірина ще хвилину розглядає небо через брудне вікно. Небо блакитне, яскраве, залите сонячним світлом. Таке ж буде на морі. Потім. А коли прийде пора, вона повернеться сюди. Повернеться, оновлена. І піде працювати в хоспіс. Психологом. Буде також ходити до тих, хто розучився усміхатися, і вчитиме. Вчитиме жити всупереч діагнозами. Вчитиме ламати шлагбауми. Вчитиме думати про море. Вчитиме бачити сонце в колодязі.

Вона буде показувати людям свої фотографії. На них – щастя двох людей. І немає хвороби. Це вони з Софійкою в парку. Це – катаються на конях. Це – на каруселях. Це – на гірці. Бачите, можна жити. Це можливо. І потрібно.

Дата публікації: 02.01.2017 Додати в обране Зберегти в PDF
Print Friendly
Поділитися у соцмережах img img