Цікаво. Корисно. По-домашньому.
Життєві історії Сім'я

Я стала мамою у 13 років

Коли мої подруги ще бавилися ляльками, я вже була заміжньою і чекала на донечку. Довелося швидко подорослішати. І коли їй виповнилося 10 років, мені було лише 23.

У такому віці не одразу розумієш, що під серцем носиш дитину…

Першою зрозуміла, що я вагітна, моя мама. Адже, коли нудить щоранку, то це точно не харчове отруєння. Вона знала, що в мене був хлопець. Йому тоді було 17. У нас зародилася справжня любов. Наші сім’ї товаришували. Тож ми росли разом з дитинства. А потім покохали одне одного і… вчинили гріх. Мої батьки вирішили одразу, що б не сталося і що б не вирішив батько дитини, я буду народжувати. Лікарі сказали, що зі здоров’ям у мене все гаразд, мій організм уже готовий до материнства. Інколи я не до кінця усвідомлювала, що зі мною відбувалося. Та вирішувала свою долю не я сама. Мама стала моєю найбільшою підтримкою. Вона завжди заспокоювала, що все буде
гаразд і зі мною, і з дитинкою.

Невдовзі я все розповіла Івану, а він — своїм батькам. Усі одноголосно вирішили, що ми маємо одружитися. Навіть у церкві ми взяли шлюб. Тож коли мої подруги ще бавилися ляльками, я вже була заміжньою і чекала на донечку. Довелося швидко подорослішати. І донечка народилася. Моя прекрасна Марічка. У юному віці все невідоме сприймаєш легко. Тож не скажу, що народжувати — це дуже страшно. Усе відбулося швидко і просто. Так само швидко росла і моя донечка. Звісно, ж без батьків ми б з Іваном пропали.

Згодом я влаштувалася на роботу перукарем, а Іван працював інженером. Ось моя Марічка уже в дитячий садочок пішла, а там і в школу. І коли їй виповнилося 10 років, мені лише — 23. Усі, хто нас бачив, запитували, чи ми сестри. І так триває ще й досі. Бути молодою мамою не так уже й погано. Моя донечка така красуня! І нам так легко спілкуватися. Тепер, коли їй 16, а мені 29, вона любить говорити, що я дуже сучасна. Ще б пак! І моя доня з усім ділиться зі мною, розповідає про все, що її турбує. А я радо слухаю і даю поради. Що б не сталося — її підтримаю, але краще хай ще не виходить заміж чи не вагітніє, а насолоджується цим моментом.

Якби мене хтось запитав, чи я шкодую про своє минуле — відповіла б без вагань, що ні. Ніколи не шкодуватиму. Адже доля подарувала мені чудову донечку, батьків і чоловіка. Живемо, як у Бога за пазухою… Не те, що моя подруга Ірина. Розкажу ще про неї.

Ірка старша за мене на два роки. Дружили з самого дитинства. І хоч жили на різних вулицях, завжди були разом. Не повірите, але з Іркою ми майже одночасно завагітніли. Правда, про її вагітність я дуже довго нічого не знала. Та й ніхто не знав у селі. Як тільки Ірина розповіла про те, що сталося, своїм батькам, вони її ледь не побили. Її родина була дуже поважна. Батько — голова сільради, мама — лікар на увесь район. У вихідні вона ще й при церкві прислуговувала. Словом, якби в селі дізналися, що її донька завагітніла у 15 років — був би великий сором. Ця родина найбільше у світі боялася втратити повагу в очах людей. Тож не дивно, що батьки завезли мою подругу в лікарню і наказали зробити аборт. Про те, що сталося, заборонили їй розповідати. Я ж дізналася про її вагітність лише через п’ять років. Можете собі уявити, як батьки її залякали, якщо вона не відкрила свій страшний секрет найближчій подрузі?

Іринку мені шкода. Адже у 21 вона вийшла заміж за красеня із сусіднього села. Його батьки були багатими і також поважними, тож ідеально підходили Ірчиній матері. Та й Іра любила свого чоловіка. Але доля зіграла з нею злий жарт. Досі вона, бідолашна, не може завагітніти. Що тільки не робила — і по лікарях бігала, і до ворожок їздила, і по відпустових місцях. Ніхто не може пояснити, чому вона не може стати матір’ю. Ніби й здорові і вона, і чоловік, але нічого не виходить. Вона давно перебуває у депресії, одного разу навіть хотіла вчинити самогубство — напилася якихось пігулок. Та лікарі відкачали. Зараз трохи оговтується. Пригадую, як моїй Марічці було два рочки, Іра прийшла до нас в гості. Так вона від моєї донечки не відходила — так любить дітей…

Якби не гординя її батьків, можливо б, її ненароджена дитина була найкращою подружкою чи другом моїй Марусі. Та судити людей не можна. Долi бувають однаковi, а от вибiр у кожного свiй. Правда, якщо ми робимо помилки ще у юному віці, за нас роблять вибір батьки. І головне їм — не помилитися. Слід зважити, що в житті важливіше: те, що скажуть люди, чи те, що доведеться жити вашій дитині із страшним тягарем на серці все життя.

Дата публікації: 28.12.2016 Додати в обране Зберегти в PDF
Print Friendly
Поділитися у соцмережах img img